A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Тячівська громада
Закарпатська область, Тячівський район

ІСТОРИЧНИЙ ТА ПЛАНУВАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ТЯЧЕВА

ЗАВАНТАЖИТИ

1.1. КОРОТКА ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.

Тячів – місто на півдні Закарпатської області, центр Мармарощини. Назву міста часом виводять від нім. Teutschau (німецька пасіка). Вірогідно, його могли закласти німецькі поселенці у ХІ столітті, що обслуговували соляні копальні. До 14-15 ст. населення міста було виключно угорське й німецьке. Німці згодом асимілювались серед угорської більшості, а до міста стали прибували українці й румуни.

Перша документальна дата - 1329 р. Тоді Тячів отримав від короля Кароля Роберта (роки правління 1308 – 1342) міські права та статус вільного королівського міста. Цей факт вказує на те, що поселення на час першої документальної згадки досягло статусу міста, а отже існувало вже віддавна. На це вказують археологічні рештки поселення І – ІІ ст. н.е. , що відносяться до т. зв. Куштановецької культури

 

Характер  історичного центру вказує на первісно сільську модель розпланування: забудова розвинулось над левадою, розташованою обабіч потоку. Проте наявність важливого торгового шляху, що полягав долиною Тиси, сприяла перетворенню Тячева у центр торгівлі й ремесла, а відтак протекцію над містом верховних правителів. Протяжна площа «веретеноподібної» форми із спільного пасовища трансформувалась у торговицю, на якій – з побудовою християнської святині – задекларовано опіку правителя.

За традицією сучасна реформатська церква була заснована у ХІІ столітті королем Владиславом Великим (чеський король упродовж 1158-1172) як римо-католицький костел. Перші документальні відомості про неї датуються 1332 р.

Отримавши статус міста й привілеї, Тячів був виключений з місцевого адміністративного підпорядкування й став підзвітним безпосередньо самому королю Угорщини. Містом керував війт і п’ятеро бургомістрів, що обирались із числа міщан. Це – звичайно – сприяло економічному розвиткові міста та включенню його в орбіту торгових звязків міжнародного масштабу. В 1406 і 1453 рр. міські права і приналежність до коронних міст підтверджено королівськими грамотами. У зв’язку із спустошенням, що його принесли Закарпаттю війни з Туреччиною, в 1504 р. привілеї міщан були розширені, а згідно привілею 1551 р. міщани отримали право вільно користуватися землею, випасати худобу у королівських лісах, ловити рибу, вести безмитну торгівлю. Однією з королівських повинностей для мешканців Тячева було забезпечення провіантом Хустського замку, чим подеколи надуживав комендант замку, змушуючи до інших повинностей.

 

В 1472 р. місто спалив молдавський господар Штефан ІІІ. Наступного разу  місто було спустошене в часі повстання Дожі Дердя у 1514 р. У 1657 р. місто було спустошене польським військом. У 1685-86 рр. розквартироване на Мармарощині австрійське військо нанесло місцевим мешканцям збитків на 9589 форинтів.

Після розпаду Угорського королівства у сер. ХVІ ст. Тячів відійшов до Трансільванського князівства. Непересічною політичною подією, що відбулась у Тячеві було номінування на польського короля трансільванського князя Стефана Баторія у 1576 р., що на той час перебував у Тячеві. Надмірна кількість мешканців дворян – як вважають – спричинила до занепаду міста у 17 столітті. Зокрема, в 1753 р. 5 дворянських родин в Тячеві мали право відкривати крамниці та розпоряджалися половиною ринкової площі.

Згідно з рішенням Карловицького конгресу в 1699 р. Тячів відійшов до імперії Габсбургів. Угорська аристократія не мирилась із цим і підняла у 1703 -1711 р війну проти Австрії. Хоч Тячів був по стороні повстанців, місто не минуло пограбування угорським і польським військами в 1710 р. Упродовж 18 століття місту доводилось захищати свої права перед хустською домінією, що намагалась перетворити вільних міщан на феодальних підданих. У 1720 р. тут було 65 міщанських і 5 желярських садиб.

Населення міста на 1787р. становило 1156 осіб, тут було 216 міщанських і кілька дворянських садиб.[1] Міські ремісники представляли найбільш поширені професії: кравці, кушнірі, чинбарі, шевці, гончарі. Частина населення займалась сплавом лісу та транспортуванням солі. Відбулась теж демократизація суспільних стосунків. Так у 1778 р. греко-католики (читай – українці) відстояли право представництва у міському уряді.

 

Головна святиня міста – римо-католицький костел у 1546 р змінив обряд, ставши реформатською церквою. При святині діяв приходський будинок, що виконував роль громадського та освітнього осередку. Зокрема у ньому було зібрано велику бібліотеку та архів.

Щойно у 1751 р. збудовано першу греко-католицьку церкву, а  1780 р. тут з’являється римо-католицька громада, що користувалась своїм приходським будинком на головній площі міста.

Рубіж ХVІІІ – ХІХ століть відзначається будівництвом нових впорядкованих шляхів. Окрім впорядкування традиційного «соляного шляху» збудовано нову дорогу та  міст через Тису. Вона з’єднала Тячів з лівим берегом ріки та шляхами до Румунських міст (Рис. 4).

 

Значною подією для міста було відкриття залізниці у 1876 р. У місті з’являються нові громадські спорудуи: У 1835 році відчинив двері гостям новий готель, а кілька років по тому зведено нову будівлю маґістрату.

Від 1870-х рр починається пожвавлення економічного життя. Налагоджується виробництво продуктів харчування: садівництво, тваринництво. Це сприяло й зросту населення. На середину 19 століття число мешканців становило 1806 осіб, з яких найбільше було реформатів (1108), другими за чисельністю були греко-католики (533), римо-католиків налічувалось 164; іудеїв було всього 9 осіб та ще 2 євангелисти. До 1900р кількість мешканців досягла 5998 осіб. У цей час Тячів стає окружним центром, однак водночас його позбавлено статусу міста. .

­­­Сусідство із гірською Тисою доставляло клопотів місту. Так на постаменті пам’ятника Кошуту встановлена табличка, що вказує на рівень води, якого досягли води під час паводку у 1913 р. (рис. 5)

У Тячеві останні роки свого життя провів видатний угорський художник Шимон Голлоші (помер 1918). Після блискучої кар’єри і слави, що він їх здобув у столицях Європи, він знайшов у Мармарощині спокій і затишок. Надихали живописця чарівні пейзажі, автентичне середовище малого міста у гірській долині, його мешканці.

 Після завершення І Світової війни і навесні 1920 року східна частина Карпат до Севлюшу (Виноградова) була окупована румунами. Чеське управління у Тячівському, Рахівському та Хустському округах було встановлене упродовж квітня-червня 1920 року. Урядування чехів поступово об'єднало землі й принесло з собою у Тячів дух свободи і просвіти. За Чехії в Тячеві діяли 8 шкіл з угорською, чеською та українською мовами викладання. До числа традиційних національностей, що мешкали в місті, додались чехи, які представляли державну адміністрацію. Тоді ж забудовано відвойовану у Тиси дільницю на південь від історичного центру. Це стало можливим із побудовою потужної берегової дамби. Тим не менш, повені зрідка заливали цей район.

 

З 1910 по 1939 р. у Тячеві працював відомий письменник і педагог Олександр Маркуш. Тут він писав підручники та читанки для початкових шкіл, оповідання, редагував молодіжний часопис «Наш рідний край». Під час угорсько-фашистської окупації він був репресований, а його бібліотека знищена.

Переважна більшість населення Тячева у 20-30-ті роки займалася скотарством. Завдяки уряду були створені взірцеві стайні для племінних биків та чудові пасовиська. Вирощених бичків, особливо племінних, експортували на ферми по всій Підкарпатській Русі та Чехії. В місті, як і у більшості чеських поселень, переважає торгівля деревиною. Тячів був також відомим центром садівництва. Річний обсяг вирощених яблук склав близько 1000 вагонів.

У 1937-1938 роки  поблизу залізничної станції було збудовано плодосховище. Обговорювалося також будівництво невеликого заводу для виробництва консервованих фруктів і варення, але цей проект був реалізований у післявоєнний період. 

Оскільки Тячів розташований поруч з румунським кордоном, то контрабанда тут була майже народним спортом. З Румунії переправляли переважно спирт, а іноді і свійську худобу. При виконанні службових обов’язків фінансовій поліції не раз доводилось переслідувати місцевих або румунських контрабандистів. 

У березні 1939 р. проголошено утворення Карпатської України, уряд якої очолив священник та політичний діяч Августин Волошин. Однак вже 17 березня в місто увійшли угорські війська. До 21 жовтня 1944 р. місто входило до складу Угорщини, коли його зайняли радянські війська.

В 1946 р на базі націоналізованих малих підприємств (шевських, малярських, деревообробних) створено промкомбінат, що до 1962 р. отримав статус заводу металоконструкцій. у 1940-х  розпочато поступову колективізацію сільського господарства: в 1950 р. на базі кількох артілей створено колгоспи ім. Леніна й «Перемога» . Крім того за часів УРСР збудовано консервний завод, цегельний завод, меблеву фабрику, фабрику художніх виробів. 1954 р. відкрито парк культури й відпочинку, 1957 – збудовано будинок культури.

 

В 1961 р. Тячеву повернуто статус міста. На 1966 р. тут налічувалось 2495 будинків, місто було повністю електрифіковане, з’явилось багато цілком нових вулиць, належно освітлених та озеленених.

 

На 1990 р. у місті проживало 11,2 тис. мешканців. В 1990-х діяли заводи «Зеніт», «Кордон», «Аватекс», 11 фермерських господарств, швидко розвинулось мале підприємництво (228 юридичних суб’єктів), збільшилась кількість торгових та обслуговуючих закладів (140). Завдяки іноземним інвестиціям у 2000-х роках модернізуються промислові підприємства. Однак, водночас прогресують кризові явища, що призвели до скорочення малого бізнесу й відтоку мешканців.

В 1970 р. місто зазнало небаченої досі повені та було повністю затоплене. Паводки 1998 та 2001 р. нагадали про небезпеку та руйнівну дію стихії. Це спонукало до побудови нової берегової дамби над Тисою, що була закінчена до 2014  р.

У 2001 р. місто внесено до списку історичних міст України з цінною архітектурно містобудівною спадщиною, розвиток яких має відбуватись з врахуванням  історичних традицій.

Сьогодні Тячів справляє враження добре загосподарованого та  впорядкованого міста, що зберегло характер традиційного середовища у поєднанні з унікальним гірським ландшафтом. Тут збереглась першорядна історична забудова, визначні громадські споруди, що зберегли роль просторових домінант у міському середовищі.

Однак сучасна реконструкція забудови у центральній частині міста носить хаотичний характер і не має нічого спільного з історичними традиціями містобудівного середовища, що формувалось упродовж кількох століть.

 

Література, джерела:

 

Географічна енциклопедія України. Т.3 - К: УЕ,  1993. С 317

Кобаль Й. Тячів // Енциклопедія історії України. – Т. 10. – К.: «Наукова думка», 2013. – СС. 196,197

Федака С. Населені пункти і райони Закарпаття. Історико-географічний довідник.

– Ужгород: «Ліра», 2014. – С. 220-226.

«Чеський» Тячів 30-х років ХХ століття: містечко яблук, спорту та контрабанди http://tyachiv.com.ua/NewsOpen/id_news_417852

Тячівщина від старовини до сучасності/  https://www.facebook.com/tiachivfrompasttopresent/

https://ux0da.io.ua/s88302/istoriya_mista_tyachiv

http://istoria.ko.net.ua/?p=776

http://www.tyachiv.com.ua/NewsOpen/id_news_264487

https://maps.hungaricana.hu/en/MOLTerkeptar/28881/view/?pg=31&bbox

https://mapire.eu/en/map/hungary1941/?bbox

https://mapire.eu/en/synchron/secondsurvey-hungary/?bbox=2627658.

https://mapire.eu/en/map/firstsurvey-hungary/

Hydrotechnische Flusz-Charte der Theisz bei Tétső in der Marmarosz[S 11 - No. 1681:1.]

https://maps.hungaricana.hu/en/MOLTerkeptar/3247/view/?bbox=-3215%2C-4947%2C10561%2C125

 

 

1.2.  ПРИРОДНІ ОСОБЛИВОСТІ МІСЦЕВОСТІ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ

        СВОЄРІДНІСТЬ ПЛАНУВАННЯ  ТА ПРОСТОРОВОЇ ПОБУДОВИ.

 

Тячів розташований у Верхньотиській улоговині, що тягнеться від Хуста до Верхнього Бичкова, оточена з півдня Вулканічним хребтом Карпат –, з півночі – відрогами Полонинського хребта

Від Тячева  на схід по Тисі проходить кордон з Румунією. На румунському боці над Тячевом височить гора, що на мапах кінця ХІХ ст. називається Нересен (Neresen або Papaszlag) висотою 760м., що є на 546 м. вище рівня долини над Тисою (214м). Найвищою на цьому відрізку Вулканічного хребта є гора Брад 1091 м (на мапі ХІХ ст Fenyėr Hegy (1093 m). Однак вона не впливає на міський краєвид. Гора Нересен є активною природною домінантою у силуеті міста, фактично створює неповторність його ландшафтно-просторового образу.

 

Саме поселення розвинулась на відносно пологій надрічковій терасі, що підноситься заледве на 4-5 м. над рівнем річкової долини Тиси.

Місто розташоване на правому березі Тиси і сьогодні вже фактично прилягає до ріки. Через центр міста протікає однойменний із назвою міста потік - Тячівець, що впадає у Тису за два кілометри західніше  межі міської забудови, прийнявши два правобережні потоки Ракош і Мартош. Аналізуючи напрям русла міської річки (нині її романтично назвали Голубий Дунай) слід відзначити, що східніше міста ріка розділяється двома руслами, одне з яких свого часу штучно відведено навпростець до Тиси. Таким способом відрегульовано доплив води у первісне русло, що проходить центром міста.

В усі часи проблемою для міста була берегова долина Тиси. Маючи характер непередбачуваної гірської річки, Тиса могла міняти напрям головного русла кожного разу, коли виникали паводки. Ще навіть на плані з 1860-х років видно стариці й напрямки сухих русел, що підмивали надрічкову терасу, на якій стояло місто. У цей час межею міста з боку ріки була північна сторона сучасних вулиць Пушкіна – Голлоші. Карти кінця ХІХ століття фіксують висоту берегового схилу – 4 метри. Освоєння обширних прибережних територій стало можливе із побудовою берегової дамби, котра проте не завжди рятувала особливо у часі великих повеней.

 

1.3.  ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЛАНУВАННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ЗАБУДОВИ.

 

1.3.1 І етап: ХІІІ – середина ХVІІІ ст.

Основним містоутворюючим фактором Тячева була соляна копальня. Хоч жодна картографія не фіксує її розташування, можна здогадуватись, що шахта була розташована на місці сьогоднішнього міського парку, що знаходиться у глибині кварталу, оточеного вулицями Гагаріна, Княгині Ольги, Лазівська, Кошута та на північ від нього.

 

Рис. 9. Соляна копальня в Тячеві. Фрагмент рисунку 1751 р

 

Попри всю спонтанність і нерегулярність розпланувальна структура первісного міста має дуже логічну побудову. Головна дорога, що сполучала передовсім центри солеваріння вздовж Верхньотиської улоговини провадила зі сходу на захід. Найближчими крупними містами на ній були Сіґет й Хуст.

Основною розпланувальною віссю поселення стало річище потоку Тячівець та головна дорога уздовж нього. Їхній напрям визначив і форму плану центральної частини міста. Лінійний характер урбаністичної структури порушила вул. Лазівська, що відходила від основної осі в північному напрямі, орієнтуючись на село Лази та інші поселення, розташовані серед гірських долин.

Обабіч долини потоку простяглись дві вулиці мальовничої вигнутої форми форми (суч. Кошута та Незалежності), між якими сформувалась територія спільного використання для усіх мешканців. Зазвичай у сільських поселеннях такі території служили спільним вигоном – пасовищем. Під час формування міського середовища на ній засновано міський храм і будівлю міської ради, що стояли один напроти одного, визначаючи розміри головної міської площі.

На північ та південь від громадської території розвинулись квартали приватної забудови, розпарцельвані на витягнуті ділянки, що формувались за єдиним принципом. Житлові будинки виходили до громадської території, позаду них стояли господарські будівлі, ще далі – городи й сади.


Тильна сторона кварталів утворювала суцільну лінію, обмежену спільним парканом чи паланком. Мало ймовірно, що ця огорожа носила характер оборонного укріплення, вона могла служити хіба що захистом від диких звірів.

На первісні межі міста може вказувати структура зовнішніх доріг, що збігались в одну точку в місцях розташування міських брам. На жаль їхні назви не вдалось встановити. Зазвичай такі брами йменувались за назвами найближчих міст на шляху. Наприклад Хустська на заході та Солотвинська на сході міста.

 

Рис. 12. Тячів на військовій карті 1782-1785 рр.

 

Упродовж ХІІІ – ХVІІІ століть ця структура залишалась практично незмінною. Зростання кількості населення спричиняло лише подрібнення первісної парцеляції та ущільнення забудови.

Об’єктом, що впливав на економіку міста, але розташований за його межами, був водяний млин. Він зображений на плані міста з 1782-85 р, але структура доріг навколо нього вказує на давнішу ґенезу. Важко назвати якусь хоч приблизну дату, але це безперечно був один з важливих об’єктів міського господарства самоврядного міста.

 

 

1.2.2     ІІ етап: 2 половина ХVІІІ – 2 пол. ХІХ ст.

З 2 половини ХVІІІ століття в житті Австрійської імперії розпочались значні зміни, пов’язані з реформаторською діяльністю прогресивних монархів, якими вважаються Марія Тереза та її син Йосиф ІІ. У державній фіскальній стратегії робилась ставка не на посилення експлуатації найнижчих верств суспільства, а на розвиток освіти та приватної ініціативи, що мало стати підґрунтям економічного розвитку. Задекларовано обов’язкову загальну початкову освіту. З ініціативи правителів створювалась державна банківська мережа, що сприяло концентрації коштів для інвестування промисловості й будівництва. Хоч ці ініціативи й не пройняли усе суспільство, потонувши у рутині сонної бюрократії та традиційних феодальних відносин, а проте поступово допровадили до становлення капіталістичних стосунків в державі Габсбургів.

Великого  значення надавали побудові сучасних шляхів, що мали пожвавити обмін всередині країни. Якщо кінець ХVІІІ століття характерний побудовою мережі державних шосейних доріг (т.зв. «цісарських гостинців»), то з середини ХІХ основні інвестиції були спрямовані на побудову залізниць.  

Ймовірно наприкінці ХVІІІ століття врегульовано шосейну дорогу, що пройшла крізь Тячів. За межами міських брам вона була вирівняна «під шнурок».  З побудовою 1830-х рр. нового мосту організовано зв’язок із лівим берегом Тиси і з містами Сіґет та Сату Маре. Це значно розширило економічні перспективи міста. Дорога пройшла насипом, який започаткував врегулювання берегової смуги ріки Тиси. 

Залізниця прийшла в Тячів у 1876 р. Вона збудована на зовсім ще не освоєних у той час ділянках на північ від тогочасного міста. Залізничну станцію розташовано напроти колишньої соляної копальні, порожня територія якої призначалось для наступного промислового  розвитку.

Однак пожвавлення капіталістичних відносин спричинило до закриття соляної копальні, яка виявилась менш рентабельною, аніж Солотвинська. Натомість у 1779 р. розпочато видобуток солі в місцевості Керекгедь поблизу с. Округла.

 

Територіально упродовж цього періоду місто майже не виросло. Незначне розширення відбулось лише по напрямку основної шосейної дороги у напрямку Хуста. Натомість забудовано колишній громадський простір між вул. Незалежності й Кошута окрім головної міської площі.

У ХVІІІ ст.,  зі змінами національного складу міста основний міський храм, що належав до реформатського обряду, доповнився святинями інших конфесій: греко-католицька та римо-католицька церкви. Первісне розташування християнських храмів не співпадало з теперішнім. Так першу греко-католицьку церкву, ймовірно під посвятою Різдва Діви Марії[2], карти показують на місці покинутого українського цвинтаря біля вул. Лазівської. Дерев’яна церква була збудована у 1751 р. й очевидно була основною до закінчення побудови нової церкви в центрі, що носить посвяту Успіння Богородиці. Розташування первісної церкви і цвинтаря біля неї очевидно вказує на українську  дільницю в цій частині міста. Характерно, що вона стояла уздовж вулиці, що вела до гірського села Лази, звідки ймовірно й прибували до міста русини-українці. З 1852 до 1889 споруджувалась нова мурована церква у центрі міста. Її ділянка, слід думати, виявилась відносно випадковою в міській тканині. Однак згодом саме церква послужила просторовим орієнтиром для прокладення вулиці у напрямку залізничної станції.

Так само й римо-католицький костел, що стоїть майже поряд із реформатською церквою і датується 1780 р., постав тут значно пізніше цієї дати. Карта з 1782-85 рр позначає його на окремій  ділянці західніше від цвинтаря на вул. Нереснеській - Голоші. Навіть століттям пізніше карти не показують на місці теперішньої святині відповідної позначки. Збереглось креслення, датоване 1824 р., що ілюструє наміри римо-католиків щодо побудови нової святині. Порівняно нечисельну громаду (навіть в середині  ХІХ ст. їх налічувалось 164 осіб) на той час вдовільняла каплиця, розташована на протилежному боці площі. Але наміри цієї громади були настільки амбітні, що вони запроектували костел навіть більший, ніж реформатська церква.  Мабуть будівництво було розбите на черги, з яких реалізовано лише пресвітерій (вівтарну частину) проектованої будівлі. Будівництво затяглось у часі й потривало мабуть аж до кінця ХІХ століття[3].

 

Традиційною в Закарпатті, як для західноукраїнських  міст загалом, була наявність юдейської громади. Вона була на сер. ХІХ ст. зовсім мізерною: 9 осіб. Сучасна синагога збудована вже у ХХ столітті й не вписується у ІІ період розвитку міста.

Серед нових громадських споруд передовсім слід назвати будинок міської управи –ратушу – розташовану напроти реформатського костелу. План 1824 р. ще позначає на цьому місці міську корчму[4]. Існуюча, величезна – як на той час і масштаби міста – будівля магістрату збудована на початку 1840-х. До цього часу засідання міської ради могли відбуватись у орендованому приміщенні, скажімо в тому ж «королівському готелі». Останній був на плані 1824 р. найбільш імпозантним серед громадських споруд. Поряд стояв будинок римо-католицької парохії – другий мурований будинок на площі та й напевне в цілому місті. Розвиток урядової та громадської забудови відбувався по периметру головної площі міста та уздовж вул. Незалежності, на непарній – північній - стороні.

 

1.2.3.  ІІІ етап : кінець ХІХ – 2 пол. ХХ століття

Остання чверть ХІХ століття слушно вважається початком бурхливого розвитку у всіх сферах життя: економічній, суспільно - політичній, освітній, культурній. Від 1870 р. Тячів виходить на передові позиції у таких галузях як тваринництво й садівництво, переробка виробленої продукції.  Вслід за економічним розвитком  відбувається і зріст населення: до 1900 р. кількість населення міста зросло втричі (майже 6 тисяч осіб). Це своєю чергою викликало потребу у освоєнні нових територій для масового будівництва.

Тячів отримує статус окружного адміністративного центру, відтак зростає набір адміністративних будівель, підвищено вимоги до якості архітектури. На початку ХХ ст.. виникає чудовий ансамбль забудови південної сторони площі. А в 1930-х отримує гідне оформлення ліва сторона вул. Нересенської з побудовою будинку чеської адміністрації

 

Територіальний розвиток міської забудови наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. відбувався традиційно: уздовж головних доріг. Розпарцельовано також смугу кварталів на південь від вул. Пушкіна – Голлоші.

Другим резервом забудови були тильні сторони протяжних міських парцель: зокрема у 1920-30 –х рр. починається активна забудова тильних сторін традиційних міських кварталів. Така містобудівна трансформація може вважатись цілком природною: адже з появою вулиці у тильній частині землеволодіння нащадки власника парцелі могли будувати власну садибу  на протилежному кінці парцелі з мінімальними юридичними формальностями.

[5]

 

Із впорядкуванням берега Тиси та створенням берегової дамби у південній частині міста стало можливим будівництво  на цій території. Тут виникає «чеське» містечко житлової забудови. Окрім квартирних будинків, де замешкали урядовці, з’явилось багато садибної забудови, що будувалась за приватні кошти. У цьому ж часовому проміжку визначається зона для розвитку промислових підприємств. Вона утворилась у східній частині міста вздовж залізниці. Виділена функціонально у міських землях ця територія дозволила повноцінно розвиватись Тячеву у 2 половині ХХ ст..  

Після інкорпорації Закарпаття у склад Української РСР доволі швидкими темпами розпочинається промисловий розвиток Тячева і району. Поряд з утворенням колгоспів створюються також нові промислові підприємства. Вони зручно розташувались на територіях зарезервованих для цієї мети ще за Чеської республіки.  

 Швидкий зріст населення викликав потребу у розплануванні нових територій для садибного будівництва. З цією метою продовжили освоювати ще вільні території річкової долини. Для інженерного забезпечення нових кварталів забудови продовжено берегову дамбу у західному напрямку,  нижче за течією Тиси.

Водночас розпочинається «соціалістична реконструкція» міського центру. Забудова вздовж південної сторони вул. Незалежності цілковито ігнорує історичні традиції формування міського середовища. Тут застосовано обов’язкові у будівництві 1960-70-х років типові проекти як житлових, так і адміністративно-громадських будинків.

 

[1] С. Федака у «Населені пункти і райони Закарпаття» подає кількість дворян – 40 осіб, і таку ж кількість дворянських садиб, що є очевидно опискою.

[2] Посвяту попередньої церкви названо на одному з пам’ятників на старому цвинтарі

[3] На картах 1880-х рр.. не бачимо відповідного символу, отже споруда ще була в процесі побудови.

[4] Традиційно корчма  й слугувала готелем для проїжджих купців, що дбали не так про комфорт, як про безпеку.

[5] Зульфія Бабаєва, Tyachiv news, 18.01.2017

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь