ПРОБЛЕМИ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ РОМІВ ЗАКАРПАТТЯ (1989–2001 рр.)
Вивчення етносоціального та етнокультурного життя національних меншин Закарпаття – важлива комплексна науково-теоретична та предметно-практично проблематика. Серед етнічного розмаїття краю виділяється ромська (циганська) етнічна група. Умови проживання, етноментальна специфіка, ціннісні орієнтації циган краю, особливо в умовах незалежної України, стали цікавити дослідників, які долучаються до вирішення важливих проблем соціальної реальності Закарпаття. Історіографія проблеми.
Насамперед складні соціально-економічні умови життя циганського населення області «спровокували» появу ґрунтовних етносоціологічних досліджень ромської етнічної меншини краю. Вже в 1991 році з’явилась перша наукова праця з життя етнонаціональних меншин краю «Цигани Закарпаття: проблеми, шляхи вирішення». В ході проведеного комплексного соціологічного дослідження було обстежено 3 697 ромських сімей, що внесло корективу в більш точне визначення їхньої чисельності в етнодемографічній структурі області – 20 046 осіб. Дослідники звернули увагу на низькі показники зайнятості, освітнього рівня ромів, матеріального забезпечення їхніх сімей, складні житлово-побутових умови. Позитивним моментом дослідження є аналіз основних пропозицій та зауважень, висловлених самими ромськими родинами [40, 5–44]. Суцільне соціально-демографічне обстеження умов життєдіяльності циган Закарпаття провели також науковці Г. Ємець і Б. Дяченко. Дослідники проаналізували чисельність, вікову і статеву структуру ромської сім’ї, визначили фактори осілості та міграційної рухливості ромів міських і сільських поселень, рівень задоволеності різними елементами соціальної інфраструктури, ступінь впливу мікросоціального середовища на перебіг процесів соціалізації ромської молоді [27]. Вони виявили дещо «іншу» фактичну чисельність ромського населення Закарпаття – 20 004 особи, або 1,6% у загальній етно-демографічній структурі населення області. Розділи «Національна забарвленість і соціальний тип цигана» та «Специфіка соціального типу реалізується в розселенні циган» вдало окреслюють ет- 11 номентальні чинники соціального буття ромської етнічної меншини краю. Автори дослідження формулюють ряд пропозицій щодо оптимізації трудової зайнятості та планомірності розселення ромів краю, регулювання чисельності їхніх сімей, посилення соціальної інтеграції підростаючого покоління [27, 9–26, 54–58]. Такі аспекти життєдіяльності ромської етнічної меншини Закарпаття висвітлені також у працях Г. Ємця та І. Миговича, в яких акцентовано на суперечливих питаннях щодо перспектив розвитку і переваг компактного проживання ромів чи ж то їхнього розселення поміж інших національностей, регулювання чисельності ромських родин [25, 16–21; 26, 162–163]. Водночас вчені розглядають роль національно-культурного товариства «Рома», діяльність якого з 1991 року спрямована на соціальний захист ромів, а також вказують на можливе перетворення товариства на громадськополітичну організацію ромської громади краю [25, 20; 26, 160]. Проблемні аспекти в житті ромів області: негативні риси табірного проживання, міжетнічні конфлікти в с. Велика Добронь, смт. Великий Березний, м. Мукачеві знайшли відображення в публікаціях Є. Навроцької та А. Адама [21, 126; 37, 117–118]. В їхніх статтях також висвітлюється роль національно-культурних товариств в етнокультурному житті ромів краю [21, 124; 37, 119]. Лідер ромської громади Закарпаття А. Адам також порушив тему виділення землі ромам, відродження традиційних професійних занять, болючу проблему освіти ромів. Їхня оптимізація, на думку автора, полягає у створенні національно-культурних автономій у місцях компактного проживання ромів [22, 108–110]. Є. Навроцька та Ю. Бідзіля в окремих статтях висвітлили умови та специфіку роботи першої ромської газети в Україні – «Романі Яг» [24; 36]. Етносоціальні проблеми ромської громади краю висвітлює видання «Романі Яг. Історія, культура, право», основою якого є звіт міжнародної правової організації – Європейського центру прав ромів. У виданні аналізуються причини та умови створення товариства «Романі Яг» та окреслено основні напрямки його діяльності [38, с. 5–13]. Проблема освіти ромських дітей знайшла висвітлення в публікаціях С. Адам, Є. Навроцької, В. Фернеги та Т. Фернеги [23; 35; 39]. Принагідно зауважимо, що вже 1991 року вчений-історик М. Макара звернув увагу громадськості на проблему вивчення окремої «невеликої етнічної групи» волохів. Нині вони компактно (в таборах) проживають в с. Мирча Великоберезнянського району, с. Кам’яниця і с. Анталовці Ужгородського району, селах Сімер, Тур’я-Пасіка, Тур’ї-Ремети та Порошково Перечинського району, с. Довге Іршавського району та в селах Обава та Верхня Визниця на Мукачівщині [31, 34–35; 32, 277]. Закар- 12 патський етнолог М. Тиводар, у свою чергу, стверджує, що волохи – це нащадки ромських переселенських груп з Трансільванії другої половини XVIII ст. Спостереження за життям цієї спільноти, відзначають дослідникиісторики М. Макара і В. Марина, вражає низьким рівнем етнокультурної та етносоціальної мобілізації, відсутністю у них чіткої етнічної самоідентифікації [30; 33, 103]. Втім вони, спілкуючись діалектною румунською мовою, мають ромське етнічне походження. Так, на думку фахівця з ромської проблематики України Н. Зіневич, «волоська діалектна група склалася з етнографічних груп циган, які довгий час проживали в оточенні східнороманських народів (молдаван і румун)» [29, 47]. Про це свідчать елементи матеріальної культури волохів, їхня соціально-психологічна адаптація в закарпатському соціумі (ранні шлюби, велика кількість дітей, низький рівень освіти, безробіття, «ложкарювання», схильність до жебракування тощо). Тому, знову ж таки, наразі необхідне ініціювання спеціальної програми з ґрунтовного вивчення соціальної та економічної географії, етнографічних особливостей, соціальної стратифікації та мобільності ромської спільноти Закарпаття початку XXI ст. На нашу думку, немає жодних наукових етнологічних підстав відносити «волохів-ложкарів» до будь-якої етнографічної чи діалектної групи румунського етносу [41, p. 192]. Волохи, проживаючи в україномовному оточенні, зберегли «рідну» для них румунську мову, зазнавши при цьому втрати етноідентичності (етнічної самоідентифікації). Комплексне дослідження цієї проблеми в Україні та Словаччині на початку 2000-х років проводила також спіробітник Музею історії м. Сату-Маре (Румунія) А. Асталош. На жаль, результати дослідження, як і молдовського вченого В. Зеленчука (60-ті роки ХХ ст.), так і залишилися неопублікованими. Таким чином, відсутність чіткої етнічної ідентифікації волохів (заперечення ромської ідентичності, натомість, попри явну її недоречність – офіційна реєстрація при переписах української національності) породжує псевдодискусії навіть серед науковців, а для окремих лідерів румунських національно-культурних товариств – додаткову цільову групу в плані реалізації ґрантових програм тощо. Таким чином, дослідники окреслили низку аспектів соціального розвитку ромів Закарпаття. Метою нашої статті є висвітлення на основі архівних джерел окремих аспектів етнокультурного буття ромської громади краю впродовж 1989–2001 років: • динаміки розвитку національної освіти та виховання; • засобів масової інформації; • професійної та художньо-самодіяльної культури; • діяльності ромських національно-культурних товариств; • проблеми конфесійної ідентичності ромів краю.
Більш детально читайте тут
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
